Автор цієї актуальної наукової статті - молодий талановитий юрист Іван Шкробтак, з яким мені пощастило працювати в юридичній компанії "Закон Слова".
Нині правове регулювання захисту прав споживачів в Україні є недостатнім, фрагментарним і неузгодженим. Законодавство в сфері захисту прав споживачів на ринку фінансових послуг, на відміну від інших видів послуг та товарів, розроблялося безсистемно, а практика застосування відповідних норм законодавства є неоднозначною й розрізненою. Державне регулювання діяльності на ринку фінансових послуг здійснюють щонайменше чотири органи державної влади, повноваження яких частково перетинаються, що заплутує споживачів та не сприяє їх гарантуванню. Недосконалості судової системи та системи виконання судових рішень створюють додаткові проблеми саме для громадян як споживачів фінансових послуг через численні конфлікти норм, що регулюють доведення судових рішень до виконання.
Актуальність даного дослідження полягає в тому, що проблеми захисту прав громадян як споживачів фінансових послуг досить гостро постали на території України. Банки та інші фінансові установи, користуючись недосконалістю чинного законодавства, неодноразово порушують права звичайних споживачів. Відсутність належного правового регулювання, чіткого механізму встановлення санкцій до фінансових установ та їх посадових осіб за порушення прав споживачів фінансових послуг зумовлюють необхідність аналізу та розробки стретегії захисту прав громадян як споживачів фінансових послуг на сучасному етапі.
Окремі аспекти досліджуваної проблеми в своїх роботах висвітлювали Іваненко Л., Кибал В., Мірошниченко А., Вовк В., Хмеленко О., Луценко А. тощо, однак дана тема не є достатньо вивченою.
Фінансові відносини відіграють важливу роль у житті кожного громадянина. На перший погляд може здатися, що такі поняття специфічні й характерні лише для окремої сфери людської діяльності, а саме економіки, проте широке коло проблем свідчить, що відносини у сфері фінансових послуг пронизують все суспільство і формують його соціально-економічні відносини.
Відповідно до частини першої статті 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
При укладанні кредитних договорів необхідно чітко усвідомлювати, що отримавши кошти в кредит, громадянин зобов’язаний повернути їх до банку у розмірі та на умовах, що встановлені договором, який він особисто уклав з банком. Крім того, слід враховувати, що сплата процентів за цим кредитним договором – це також обов’язок громадянина.
Частинами першою та другою статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» встановлено, що відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком. Саме угода між клієнтом та банком є тим документом, що містить найголовніші засади кредитування у кожному конкретному випадку. Банк зобов'язаний докладати максимальних зусиль для уникнення конфлікту інтересів працівників банку і клієнтів, а також конфлікту інтересів клієнтів банку, підписуючи різні угоди з клієнтами (позичальниками).
Виходячи з конституційного обов’язку держави нести відповідальність перед людиною за свою діяльність, та, враховуючи, що утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави, кожний громадянин відповідно до частини першої статті 55 Конституції України має право на захист своїх конституційних прав і свобод, зокрема шляхом звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
З метою урегулювання прав учасників кредитних відносин 22 вересня 2011 року було прийнято закон № 3795-VІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів Ураїни стосовно врегулювання відносин між кредиторами і споживачами фінансових послуг», який набрав чинності 16.10.2011. Норми вищевказаного закону направлені на вдосконалення нормативного регулювання у сфері підвищення захисту прав кредиторів, вкладників та споживачів фінансових послуг з метою зниження рівня ризиків фінансвової системи і частки проблемних активів в портфелі банківських закладів та забороняє надання споживчих кредитів у іноземній валюті на території України. Закон поширює свою дію лише на ті кредитні відносини, які виникли з моменту набрання чинності цим законом.
Нормами закону передбачено усунення існуючої колізії між нормами Закону «Про заставу», який передбачає стягнення заставленого майна на підставі виконавчого напису нотаріуса, і законодавства про забезепечення вимог кредиторів, норми якого не вказують на виконавчий напис нотаріуса як на підставу звернення на рухоме майно боржника.
Також передбачається, що особі, яка виселяється за несплату кредиту на житло, надається постійне житлове приміщення, вказане у судовому рішенні. Проте, з іншого боку, реалізація цієї норми потребує значних фінансових витрат на створення спеціального житла для виселених осіб. Можливий і такий варіант, коли особі буде надано приміщення, що територіально знаходитиметься в іншому районі чи області, ніж в тій, де вона проживала до цього.
Законом встановлено, що боржник не зобовʼязаний сплачувати кредитору додаткові комісії та збори, не передбачені договором, а також що кредитор не має права відмовляти у прийнятті платежу при достроковому погашені кредиту та не може встановлювати плату за це.
Дещо іншою є ситуація при укладанні споживчих кредитів. Відповідно до статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» споживчий кредит – це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції. Споживчий кредит надається в національній грошовій одиниці на придбання товарів тривалого користування та послуг і передається в розстрочку, якщо інше не передбачено умовами кредитного договору.
Споживчий кредит є специфічним та особливим видом кредитного договору. На думку Вовка В., Іваненка Л. споживчий кредит має багато специфічних рис, пов’язаних із особливостями сфери особистого споживання громадян.
По-перше, цей вид кредиту відображає відносини між кредитором і позичальником, сенс яких полягає у кредитуванні кінцевого споживання, на відміну від кредитів, що надають суб’єктам господарювання для виробничих цілей або для придбання активів, що породжують рух вартості. По-друге, на відміну від інших видів кредиту, якими користуються переважно суб`єкти господарювання, споживчі кредити одержують фізичні особи. По-третє, споживчий кредит є засобом задоволення споживчих потреб населення, тобто особистих потреб людей. По-четверте, всі види споживчого кредиту мають соціальний характер, оскільки вони сприяють вирішенню суспільних проблем – підвищенню життєвого рівня населення, утвердженню принципів соціальної справедливості. Саме через це споживче кредитування здебільшого регулюється державами особливо ретельно. У нашій країні це виражається у тому, що споживчі кредити надаються, зазвичай, на спрощених умовах.
Сутнісна ознака споживчого кредиту – кредитування кінцевого споживання. Споживчий кредит дає змогу населенню споживати товари і послуги до того, як споживачі будуть спроможні їх оплатити.
Споживчий кредит є одним із найбезпечніших видів кредиту. Його оформлення регулюється з боку держави більш ретельно в порівнянні з іншими формами кредиту, регулювання охоплює процентні ставки, строк, доступність кредиту. Проте в останні роки споживчі кредити найчастіше надавалися в іноземній валюті, що спричинило цілу низку негативних наслідків для споживачів банківських послуг та спірних судових рішень. Аналіз чинного законодавства України щодо правомірності надання споживчих кредитів в іноземній валюті дозволяє стверджувати, що укладення договорів споживчого кредиту в іноземній валюті є порушенням чинного законодавства взагалі і порушенням прав споживачів зокрема.
Відповідно до ст. 99 Конституції України, "грошовою одиницею України є гривня", у зв’язку з чим грошове зобов'язання у договорі повинно бути виражено в національній валюті України. Це положення в цілому кореспондується з ч. 1 ст. 192 Цивільного кодексу України (ЦК України), за якою "законним платіжним засобом на території України є грошова одиниця України", тобто гривня. Згідно з ч. 1 ст. 524 ЦК України, "зобов'язання повинно бути виражене у грошовій одиниці України – гривні".
Положення щодо обов’язковості використання валюти України міститься і в інших законодавчих актах України. Згідно норм статті 35 Закону України "Про національний банк України" "гривня (банкноти і монети) як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України, який приймається усіма фізичними і юридичними особами без будь-яких обмежень на всій території України за всіма видами платежів, а також для зарахування на рахунки, вклади, акредитиви для переказів". На сьогодні жодним законодавчим актом не передбачено можливість використання іноземної валюти або виконання зобов’язання в іноземній валюті між резидентами.
Таким чином, єдиним законним засобом платежу, який застосовується при проведенні розрахунків між резидентами на території України є гривня.
Щодо договірних відносин, регульованих ЦК України, то ч. 2 ст. 524 визначає: "сторони за договором можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті". Відповідно до ч. 2 ст. 533 ЦК України, "якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом". Норми статей 524, 533 ЦК України є імперативними і не можуть змінюватися договором. Однак навіть у такому разі грошове зобов’язання виражається в договорі в національній валюті України – гривні, що повністю відповідає імперативним приписам частини 1 ст.524 ЦК України. Використання готівкової іноземної валюти на території України дозволяється за умови отримання індивідуальної ліцензії, яка надається виключно на підставі окремої постанови Правління Національного банку України.
Законодавство у сфері банківського регулювання містить численні недоліки та прогалини, які створюють можливість не лише неоднозначного трактування норми закону, а також дає можливість банкам та клієнтам зловживати правами один одного. Зокрема, уваги потребує положення частини 4 статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів»: «У договорі про надання споживчого кредиту може зазначатися, що відсоткова ставка за кредитом може змінюватися залежно від зміни облікової ставки Національного банку України або в інших випадках. Про зміну відсоткової ставки за споживчим кредитом споживач повідомляється кредитодавцем письмово протягом семи календарних днів з дати її зміни. Без такого повідомлення будь – яка зміна відсоткової ставки є недійсною».
Інші випадки (за яких можливе підвищення відсоткової ставки), про які йдеться в даній статті ні Національним банком України у його нормативних актах, ні в жодному іншому законодавчому акті не визначено. Але саме вони – «інші випадки» мають важливе значення для відносин між банком та споживачем банківської послуги, оскільки певний випадок може поставити клієнта в досить невигідне становище, порушити баланс сторін у кредитному договорі, що не відповідає засадам договору та принципу рівності сторін. Тому з метою уникнення не лише можливих неоднозначних трактувань положень даної статті, а також збереження паритету відносин між банком та клієнтом доцільно або виключити фразу «або в інших випадках», або рекомендувати НБУ як профільному, контролюючому органу в системі банківського регулювання у нормативних актах, що ним видаються, визначити такий перелік інших обставин, за яких можливе підвищення відсоткової ставки по кредиту.
Важливим питанням у справах про захист прав споживачів банківських послуг з кредитування є визначення справедливих умов договору. У статті 3 ЦК України зазначається: "загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність". При цьому справедливість можна трактувати як визначення нормою права обсягу, межі здійснення і захисту цивільних прав та інтересів особи адекватно її ставленню до вимог правових норм. Добросовісність означає прагнення сумлінно захистити цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. Розумність – це зважене вирішення питань регулювання цивільних відносин з урахуванням інтересів усіх учасників, а також інтересів громади (публічного інтересу).
На засіданні Комітету Верховної Ради України з питань фінансів, банківської діяльності, податкової та митної політики за темою «Захист прав споживачів фінансових послуг: міжнародний досвід», яке відбулося 22 вересня 2011 року, було розроблено ряд теоретичних та практичних положень. Зокрема, зазначалося, що успішне реформування сфери захисту прав громадян як споживачів фінансових послуг вимагає врегулювання законодавчих колізій та прогалин з метою послідовного, системного та недвозначного вирішення найголовніших проблем у цій сфері, зокрема стосовно:
- захисту прав позичальника у кредитних правовідносинах (стосовно доступу громадян до потрібної інформації щодо вартості кредиту та їх прав як споживачів фінансових послуг);
- захисту прав вкладників банку та кредитних спілок (зокрема щодо безперебійного функціонування системи гарантування вкладів);
- встановлення чітких санкцій до фінансових установ та їх посадових осіб за порушення прав громадян як споживачів фінансових послуг, а також механізму накладення таких санкцій;
- передбачення механізмів позасудового врегулювання спорів;
- закріплення правових механізмів подання колективних позовів громадськими організаціями, які здійснюють свою діяльність у сфері ринку фінансових послуг.
Було передбачено необхідність реформування системи захисту споживачів фінансових послуг в Україні. Реформа в сфері захисту прав споживачів фінансових послуг має здійснюватися на системних засадах, перевірених досвідом інших країн та адаптованих до українських умов. При цьому повинен застосовуватися принцип «менше та краще», тобто якість системи захисту споживачів повинна забезпечуватися не кількістю окремих законів чи нормативно – правових актів, а ефективним функціонуванням такої системи.
Визначаючи стратегічні напрями захисту прав споживачів фінансових послуг в Україні доцільно звернути увагу на вдосконалення судової системи та системи примусовго виконання рішень. Як свідчить практика, при розгляді справ про виплату заборгованості за кредитними договорами суди стають на захист саме банків та інших фінансових установ, а не громадян – споживачів. Це пояснюється небажанням судових органів глибоко аналізувати кредитну історію, а інколи навіть і корумпованістю окремого судді. Відомі випадки, коли суддя навмисно порушував процес ведення справи, захищаючи позицію банку.
На міжнародному рівні наразі також не створено загальнопринятої моделі побудови системи захисту споживачів фінансових послуг, однак існує ціла низка рекомендацій, укладених міжнародними організаціями, що можуть слугувати основою для побудови системи захисту прав громадян як споживачів банківських послуг, зокрема при укладанні кредитних договорів. Отже, у період фінансової кризи питання захисту прав громадян як споживачів фінансових послуг в Україні стало особливо актуальним. Незважаючи на нормативне закріплення, такі права громадян, як право на достовірну інформацію про фінансові послуги, умови договору та вартість кредиту, права стосовно виконання учасниками фінансового ринку прийнятих на себе договірних зобов’язань, часто реалізуються не повною мірою, або не виконуються взагалі.
Закріплення чітких механізмів захисту прав споживачів фінансових послуг в Україні та підвищення рівня грамотності населення сприятиме покращенню фінансової ситуації в країні в цілому: відновлення довіри до фінансового сектору допоможе поступовому перетоку коштів з тіньового обігу до офіційної фінансової системи, що в свою чергу забезпечить формування довгострокової державної ресурсної бази для всієї економіки. 
